Лак під плівкою має бути рівним. Риски й сколи вона не ховає — під нею вони лишаються назавжди.

Свіжа фарба — окрема розмова. Перефарбована деталь має віддати розчинник; плівка на ще не стабільну фарбу лягає погано.

Дзеркала бувають складної форми. Не кожен корпус закривається одним шматком, і кроїння там більше, ніж здається.

Скол не лишається сколом. До металу він доходить швидко, а далі в ньому починається іржа — і це вже фарбування, а не плівка.

Капот тьмяніє першим. Пісок із траси лишає на ньому дрібну сітку, і він старіє помітно швидше за решту кузова.

Плівка живе роками, але не вічно. З часом вона тьмяніє й жовтіє швидше за лак під нею — і тоді її міняють.

Найслабше місце — край. Саме звідти вона починає відходити, якщо край не заведений під кромку.

Мийка під тиском — не в край. Струмінь упритул до кромки підважує плівку, і далі вона відходить сама.

Плівку теж полірують. Дрібні риски прибираються на ній, а лак при цьому не чіпають зовсім.

Кладуть, не знімаючи деталей. Щоб завести край за кромку, фари й решітку знімають; без цього край лишається на видноті.

Ріжуть плівку просто на кузові. Лезо лишає на лаку слід, який потім видно з-під прозорої плівки.